Hippies..

Sweet Child in time, You’ll see the line.
The line that’s drawn between Good and bad..

 Life is about the people you meet..

CHAPTER ONE
INTRO

Niewytańczony wybrzmi bal, bo za jedną siną dalą – druga dal.
Nieuleczony uśnie ból; za pikowym czarnym królem – drugi król

Був в мене знайомий – звали його Вінтя. Ну, як знайомий – старший брат мого знайомого по “Генеральші”. Як того звали? Поганяло – Лисий, а ім’я вже й не згадаю.
Було літо, я стояв коло гастроному – на розі тодішніх маяковського/Франка. Звідкись – підозрюю, що з урбаністичного серпанку, хоча пох, що я там собі підозрюю – звідкись підійшов Вінтя і, вже через декілька банальних фраз, ми взяли «бомбу» портвейну «три сімки» і поперли в напрямку Зеленої..
Йшли ми, нібито, на  «Вєтік» до розваленої бані, але по дорозі передумали і завернули в огороджене подвір’я церкви Святої Урсули. Так, тої, що на розі Зеленої/Палія. Чому туди? Бо до тої бані ще було йти і йти, а тут мєнтам би навіть в голову не заїхало перевірити – а, чи там часом два патлаті хіпоблуди не порушують есисерний режим.
В есисеру вино, як форму ферментованої безнадьоги, локальні посполиті пили здебільшого по брамах – там їх мєнти і ловили.
Розуміючи це, ми посідали собі просто на чорній базальтовій бруківці, котрою було вимощене те подвіря. Так, ти все вірно зрозумів – вино біля входу  в церкву, котру комуністи перетворили на склад есисерних грампластинок.
В подвір’ї нікого не було, тому ми собі сиділи і розслаблено гнали – кожен про свій, життєвий досвід. Мені було десь може сімнадцять, йому трохи більше – тобто досвіду, щоб підрозказати  один одному за життя вже було нібито дохрєна..
«Портвейн» модні чуваки, а ми, без тіні сумніву, були саме такими, пили тільки «с ґарла». Ну, бо такі були правила етикету в місті. А ще – першим завжди пив молодший.
Я, хоча ще був в статусі – «мало́й», але вже конкретно вмів, не відриваючись, лупнути рівно половину пляшки. Можна було хоч лінійкою перевіряти, хоч яким есисерним штангенциркулем. Відхилившись на сперту в насончений камінь руку, випив пів пляшки і, не дивлячись скільки зосталось, передав Вінті.
Він був чувак безпонтовий, але на приколі. Встав в позу «лєнін на бронєвікє» і, відставивши вперед руку з «портвейном» – на пафосі, що нагадував комсомольський,  промовив – «Кінаупопєя». Далі – недбалим помахом зап’ястя, теж злив в повітря пару крапель – за тих хто не з нами і, змінивши тембр голосу на угрюмо-комуністичний, додав –  «Оглавлєніє». По тому зі словами – «Ввєдєніє», розкрутив в руці пляшку, вино набрало відцентрової тяги і Вінтя, кривляючи слєдоватєля «с мартовіча», гнусавим голосом об’явив – «Часть пєрвая». А далі було те, чим він в собі пишався – закинув голову назад, кадик по шиї паралельно пішов вниз, а половина від 0.75 просто витекла в горло.
Що було далі? Вино витекло, кадик повернувся на місце, а Вінтя, вже нормальним голосом, означив закінчення процесу – «Happy end».

Що таке – «слєдоватєль с мартовіча»? Був такий мусорок – галицький хрунь, не пам’ятаю прізвище, здається рибко, котрий постійно нам пацанам, якщо десь зловили, погрожував частиною першою якоїсь статті, яку ніколи не озвучував. Коли приводили до нього в кабінет, то зазвичай свій спіч він закінчував фразою –  ти у мєня по часті пєрвой пойдьош, ґадьониш… на лєсоповал пайдьош… Іноді він з цієї фрази починав, але завжди в істеричній інтонації, котру один в один передав тоді Вінтя. Тупішим за того рибка був, мабуть, тільки гріша обєрфельд, але то  вже був і не слєдоватєль, а цілий тобі «участковий міліціанєр», і… І – та й тайський пес би з ним. Він, мабуть, тоді й не мріяв, що в книжку попаде, тобто – хватить з нього й того, шо він був – просто ще тупіший…
Мартовіча? На цій вулиці, під номером 2, знаходився, так званий, «лєнінскій ровд». Тобто – «районний отдєл внутрєнніх дєл». Тобто – місце, де кучкувалвся центрові «мусорскіє» і різні інші «слєдоватєлі». Тобто – «отдєл міліціі», котрий контролював центр міста.
До речі, милий і, тоді, затишний дворик з назвою «Генеральша» – такий з лавочками під крислатими деревами і з, так званою, «літньою естрадою» в кутку, а ще – місце, де я провів пару майже безтурботних років, відносився до «червоноармійського ровд». Але «на Мартовіча» ми попадали, чомусь, частіше. Сміх в тому, що потім з лєнінського його перейменували на Галицький, а всіх мусорскіх перевезли в приміщення того, що тоді був червоноармійським. Котрий зараз Личаківський. Ось такий хаос? Ну, так – там, де керують комуністичні ортодокси, там завжди хаос.
Чому ми собі вибрали «Генеральшу»? А – там, крім затишку, було декілька варіантів терміново той затишок покинути в разі чого. В есисері така можливість завжди цінувалося…
Хто був сам Мартович? Адвокат і письменник з роду равина, котрий прийняв християнство і котрому за це місцевий кагал об’явив, так званий, «хєрєм». Що то таке? Заборона називати себе іудєєм. Про Мартовича – це те, що офіційно, а сам я з ним знайомим не був. І взагалі – шукай сам трохи, бо та книжка вийде з одних ремарок…
Ну добре – маяковського тепер Кості Левицького, гастроном – продуктовий магазин в есисерному Львові, «бомба» – пляшка, що містила 0.7-0.8, власне, «портвейну», чи якоїсь іншої алкогольної бридоти.

Де зараз Вінтя? Не знаю. Можливо тоді його останній раз і бачив..
……………….

Ця книга вже була двічі переписана і двічі видана. Тут відразу окреслю – я ніколи не вважатиму себе письменником. Ну, бо письменник, це щось таке, що має посвідчення від «спілки «письменників» і тусує з однієї презентації на іншу. Мені так нецікаво. Ще письменник, це людина, яка щось вигадує, потім це записує – щоб потішити решту посполитих. Я вважаю, що книжку Людство придумало – щоб зберегти й передати досвід поколінь, котрі відходять. Тим, котрі займуть їх місце. Тобто – передати досвід, то без проблем, а вигадувати нема – ні часу, ні натхнення, ні бажання. Я ж не усна тора – нє?..
На днях отримав цікаву рецензію на свою першу книжку. В фб-месенджері побачив папку «спам» і там лист відправлений мені три роки назад. Текст – «я прочітала вашу кніжку і жалєю, что купіла єйо. Как ви можєтє вот так лєгко і просто пісать про наркотікі? А про антісовєтчіков? Ви грьобаний графоман…» За тим текстом відверто проглядалася совкова «інтєліґєнція». Ці створіння, виховані в іудейській традиції пізнього середньовіччя, чомусь вважають, що слово «графоман» вбиває опонента наповал. Може когось і так, але ж точно не мене. Вирішив глянути на авторку того тексту, а може, навіть, спитати – що вона мала увазі. Її сторінка не відкрилася – видно написала і відразу мене в бан на всякій случай. Тому, як вже признаний графоман, почну оцю третю редакцію відразу з наркотиків. Але, то буде десь там нижче. А тут трохи історії, ну – щоб дійсно не починати аж ось так відразу зі шприців і бинтів..
Якось я приїхав до Львова і в магазині дорогих годинників на Дорошенка зустрів Аліка – культового львівсько хіппі. Ми не бачились роками і засіли на каві в Кривій Липі. Там він попросив мене написати спогади, каже – «ми зараз готуємо «Альманах – хіппі у Львові», а ти багато бачив, знаєш і багато з ким тусував… Напиши сторінок сорок, ми вставимо їх в той «Альманах». Щоб якось відпетляти від такого щастя, я попросив – дай мені вже написане, бо хочу зрозуміти форму і формат. Прочитав. Цікаві прикольні тексти від Вішні і Наталки «Конфетки»… Якісь такі в стилі – «я був ще той мачо» від «Жоріка «Білого»… Пойнятно, що буддо-філософські від «Жоріка «Чорного»… Тобто – на три дні повернувся в дитинство і мені було цікаво. Але потім побачив, що дійсно знакових людей чомусь не згадали… Кажу Аліку:
– А Петрова у Львові, що ні разу не було?
– Та – а шо Петров?
– А нічого, що половина авторів в ті часи були ще ті комсомольці?
– Ай, ну шо за то згадувати?…
Ну і я написав. Вісімдесят сторінок на язикє достоєвского. Набрав Аліка – кажу забирай. Він прийшов з «редактором». Той мені каже – треба сорок сторінок і перепишіть українською. Я, по своїй суті, людина-шипучка, а «редактор» той був типовий радянський комсомольцьо.  Шипучка вибухнула – тобто ти, котрий в ті часи пробував дописувати до стінгазети «комсомоліц медінстітута», мені, котрого тоді пробували защемити конторські, мусора і всі райкоми комсомолу – хочеш розказати, як мені то описати?.. Ти тепер – літописець хіппі? Можу тобі сказати лише те, що нахуй – це в он ту вуличку…
Кароч – видав я той свій текст окремою книжкою. На найдорожчому папері, який знайшов. На котрий гарантія чотириста років. І, так – на язикє сєрєбряного вєка. Ну, бо тоді так розмовляли і я не розумів, як можна донести ту атмосферу мовою не оригіналу. Але була й проблема. З моменту собитій на бамбасі, я виключив, так звану, расєйську зі свого вжитку. Як це сталося? Для мене якось непомітно. Я дуже любив поезію Макаревича. Завжди слухав його пісні. А тут, як відрізало – рука не в стані натиснути кнопку «play»…
А ще – з 2014 року я почав писати імена людей, котрі мені не подобались, чи назви країн і міст – з маленької букви. Потім це підхопили. Ну – це, якщо тобі цікаво звідки пішла така мода..  
А потім мене вкурвило – невже дійсно не зможу передати ті емоції українською? Вирішив спробувати і раптом відчув – наскільки українська глибша і раціональніша. Це було для мене ще те відкриття… Так з’явилася редакція 2.0. А недавно дівчинка видавець захотіла перевидати книжку польською, а я вирішив перед цим ще раз її переглянути. Результатом цього перегляду і є ось ця третя редакція.
Перша називалась – «Как становятся hippy..», друга – «Хіпстер..», ця – «Hippies..»
Чи варіант десь шукати ті перші дві? Ні – я тут з них нічого не викидаю, а навпаки додам. Наприклад, як справжній графоман – почну з наркотиків.
Отже –

Кінаупопєя про Львів 80х :

Йшов собі по Коперніка, звернув направо в бік «Жоржа» і біля магазину «Дитячий світ» побачив Петрова. Він стояв, спершись на поручень огорожі і дивився, як я підходжу. Цікава фішка – нашим виглядом ми привертали увагу всіх і кидалися в очі здалеку. Це той варіант, коли – you could see it from a mile. Ну, так – це було зручно для нас, але і для мєнтів теж.
Що маю на увазі? Включай уяву – порвані полатані джинси, майка з «буржуазной надпісью» – Uriah Heep, волосся до пояса, «фєнєчки» на запястях рук, обов’язкові хрест і «пацифік» на шиї… Нічого аж такого?.. Ну – так. Давай опишу всіх решта навколо. Якісь коричневі, але у всіх однакові, штани, якась, але у всіх однакова, сорочка, якесь, але у всіх однакове, взуття.
Ну і вираз обличчя. У нас – це неприкритий виклик, у решти – якась така лєва заклопотаність. По виразу обличчя – воно йде проектувати атомну електростанцію, по зовнішньому вигляду – ханурік Ґавріла.
Підходжу:
– Срав пес на кпсс.
– Комуняку на гіляку.
– Шо ти як?
– На покос їздив.
– В Грибовичі?
– Троцкій підігнав локаль – прікінь в лісі на галявині.
– Так Троцкій не по тій темі.
– А нюх, тим не менше, має – я б в житті не подумав за таке.
– Хтось собі засіяв, а ви реквізували?
– Ну, так. То я сьогодні другий раз туди їздив . Залишили записку – шоп тєбя трухануло.
– Ну, бо, а, як?
– Де забадяжим?
– Йдем в Сад.
– Гоніш?
– Вмію.
– О, а ти був в мене на балконі?
– Я й в хаті в тебе не був.
– Та то не про той балкон. Йдем покажу…

Пару днів назад проходив повз той «Дитячий світ» і підвів очі на той балкон.
Кароч – стань спиною до пасажу, де зараз продуктовий супермаркет, підніми очі трохи лівіше і вище за пам’ятник Міцкевичу – під самим дахом, так званого, будинку Шпрехера побачиш великий квадратний балкон. Це воно. Вид звідти? Чудовий. Чи було стрьомно? Уяви – два патлатих тіпочка йдуть сходами нагору. Навколо кабінети різноманітний федерацій футболу і профспілок бадмінтону.  Для повної уяви – в одного з них на плечі ворона. Для ще повнішої уяви – один з них, тобто я, знає, що в іншого, тобто в Петрова, на сумці наркота. Приймуть мусора – то нами не натішаться. Далі – петляєм темним горищем і ворона каркає – видно не любить темряви.
Про що цей текст? Та, просто – про понти. Багато львів’ян і гостей міста знаєш, котрі б там побували? А котрі виварювали на сухому спирті коричневий від засохлого соку маку бинт? В чому виварювали? В солдатській алюмінієвій чашці..

CHAPTER TWO
ANOTHER BRICK IN THE WALL

All in all, you’re just
another brick in the wall..

В другому класі мій товариш по футболу і курінню за школою Сергій розказав мені, що йому розказав його старший брат, що скоро всі пацани будуть носити розкльошені штани і довге волосся.
Пацан не збрехав і дійсно дуже скоро в тренді з’явилися штани без пояса, з неприкритим зіпером на ширінці і посадкою “на бедра”. Штани були в обтяжку вгорі і розходились до низу закриваючи взуття. Завершували фасон дві накладні кишені попереду. Такі мінімалістичні – розміром десь, як пачка від сигарет, бо більші просто нікуди було б пришивати..
Наступною темою стала курточка – “голубой жьід”. Курточка була з тонкого нейлону і нереально м’яка в порівнянні з совковою драп-дєрюгою. Ще фішка – вона була синьою зверху і червоною всередині, тобто її можна було вивертати і носити на обидва боки. На спині була велика біла зірка. Чому її назва була саме такою не знаю – зірка була п’ятикутна… Ну, добре – роблю вигляд, що не знаю..
Штани, до речі, не зовсім зручні. Їду в автобусі – на вулиці літо. На мені, як звично – штани й коротка майка. Моя зупинка, а тут незрозуміло звідки взялася ерекція – хоч сідай на місце і проїжджай свою зупинку..
Потім той же Сергій, якось запросив послухати пластинку брата – поки того вдома нема. То було – радіола “Rigonda” і “Mamie blue” на шматку голубого вінілу. Якщо коротко – мене тоді порвало..
А потім була “Yesterday”.. Хтось з матьорих меломанів системи  написав у своїх спогадах, що це романс для слов’ян і, що це не музика. Я не музикант, я просто вільний волоцюга і для мене “Yesterday” – це головний хіт життя..
Що таке «система»? Хіппі в есисері називали себе – люди системи. Тоді в мене на курточці була вишивка – Man of System.. Зараз, була б – Fuck the system.. Ось такі казуси. Та й з “головний хіт” я тоді поспішив. Зараз це “Supremacy”, а потім може ще щось з’явиться..

Coffee break..
В 90ті один авторитетний пацан відкрив кабак в кінці Зеленої. На мій закид – а хто сюди ходити буде?Чувак відповів:
– А вот всі кого кришую ті і будуть…
Відкриття чомусь співпадало з  днем народження власника  і тому його робили в стилю – шикардос. Мене він попросив знайти йому нормальні світло/звук, бо – тим лохам з локального телеканалу, котрих йому хтось привів для організації свята, він не довіряє.
Я погодився, він дав мені двох пацанів на “п’ятій BMW” і я поїхав вниз по Зеленій на тодішню кутузова/зараз Тарнавського – до відомого в місті прокатника апаратури Едіка. Забираєм з дому, власне, Едіка і вертаємся назад на переговори.
Едік – інтелігентний чувак з не купленою консерваторською освітою, але трохи понтовила. Тобто – не завжди вміє оцінювати who is who, і як себе в якій ситуації поводити. Мабуть найвідоміший його прикол – це коли він своїм мікроавтобусом заїхав задом в  нулячий білий «600й мєрін-кабан», що був запаркований біля службового входу в театр Заньковецької. На тому білому Мерседесі в театр привезли дочку Пугачової на концерт. Побачивши, що добре обдер багажник і крило, Едік подумав, що то ніхто не бачив і тупо втік. Але не з його фартом. Побачили. А, головне, побачили – власне ті, котрі в його випадку, краще б саме вони й не бачили…
Але то було – і потім, і не при мені, а поки що – ми за ним приїхали на п’ятій, темно-синій “BMW”..
Ні з того, ні з сього – Едік, з якогось перепугу, почав включати матьорого бродягу. Ще небагато бракувало – щоб включив мурчика і почав розмовляти на пальцях. Як це виглядало? А, як в анекдоті:
В будинку, де проживають виключно інтелігенти, один доцент в темноті вдарився об двері і в нього вирвалося слово «бля». З тих пір він став вважатися серед сусідів місцевим кримінальним авторитетом…
Пацани на авторитет Едіка якось уваги не звернули, бо були зайняті своїми. Один спробував командувати, як обганяти тролейбус – другий зупинив машину і запропонував йому вийти. Потім, прямо перед капотом, той що водій, дав тягла тому, що пробував примі́ряти на себе костюм старшого. Потім вони знов сіли в машину і ми поїхали далі. Але з Едіка фасон ділового пацана якось так відразу й злетів..
Приїжджаєм «на базу», а далі знов – як в анекдоті:
– Папа, знакомься это Эдік…
– Проходітє Эдік, отобєдайтє с намі.
– Папа, Эдік сыт!
– Эдік, не сcытє, проходітє…
А навколо метушня – ганяють, збиваючи один одного з ніг, офіціанти і різні декоратори, десь за стіною гудуть перфоратори – тобто підготовка до свята в розпалі. Сідаємо за стіл в кутку – авторитет, я і Едік. На столі кава, коньяк, сигарети і Едік знову пробує включити фасон нєпростого парня. Озвучуються хотєлкі і Едік видає прайс – п’ять тисяч доларів.
Авторитет вибухає, як балон з шипучкою:
– Сколько?!!
(Це було одне з перших моїх знайомств з поняттям “контрольований вибух” – потім не раз в житті пригодилося..)
– Сколько?!!
Едік чомусь піднімає очі на мене і каже:
– Ну, може, чєтырє с половіной…
– Сколько?!!!!
Едік:
– Ну, єслі убрать стробоскопы, комбікі….
Далі геніальна фраза від авторитетного:
– Вася, Я нє рєжиссёр, я рєкєтёр. Сколько?!!
Едік:
– Ну двє…
– Ага, то єсть, ты хочєшь сказать, что только что хотєл кінуть мєня за трі штукі?..
Едік вже білий як смерть, фасону нема взагалі ніякого, а близький початок heart attack  вже видно навіть не доктуру. Кажу:
– Слухай, реально ця робота коштує чотири, дай йому дві зараз і, якщо сподобається – в кінці ще дві.
Едік отримав чотири. В кінці.
Старовинна японська мудрість каже – не сcи!..!  Що означає – будь спокійний, як суцвіття лотоса біля підніжжя Храму Істини..
Зустрічаю на «Генеральші» Вову Назіка – розповідаю йому про переговори в кабаку. Сидимо ржем, а потім Вова каже:
– О, я його в прикольнішій ситуації бачив. Там пацани хапнули телефон в подруги, а то була його племінниця. Він набив їм стрілку на Офіцерській. Пацани прийшли зі своїм старшим і той кладе на стіл телефон, але каже:
– Тут такоє дєло, пацаны свою работу дєлалі…
– А той?
– А він видає геніальну фразу – ты вор? Это твоя работа? А я рєкєтёр, это моя работа – з цими словами забирає зі столу телефон і звалює..

До чого цей coffee break? До всього лиш однієї фрази – Вася, я нє рєжиссёр, я рєкєтёр… Ця фраза ілюструє слово Свобода. У нього вона була така, в мене інша. Але Hippy – тому, що Свобода..
Кабака на Зеленій зараз пойнятно шо нема. Де зараз авторитетний замовник? Не знаю – здається в Києві. Пойнятно, шо бізнесмен.
Де зараз Назік? Самому цікаво. Але тут то ще не остання з ним зустріч..

……………….
Офіцерська – тепер Самійленка. В дворі дому №36 ми довший час зависали. На той час мобільний телефон коштував, як зараз простенький мотоцикл, якшошо…
……………….

І, взагалі – ця глава про школу…
Що таке есисерна школа? Це вчителі – десь одного з грішою обєрфельдом рівня інтелекту. Вчителі, котрі заставляли дітей аналізувати і розуміти вірші дорослих алкоголіків, половина з яких закінчила життя самогубством…

Поки, майбутній небінарний «мер», а паралельно трансґендерний комсомольцьо, вчив «стіхі про советскій паспорт», мене накривало від The Beatles. Але не тільки мене. Це слово і/або електрогітара було вирізане на кожній парті. Мабуть, крім перших біля вчителя  – але це не точно..
А ще в мене в кишені постійно лежала вирвана сторінка з чорно-білого журналу “Всесвіт” – з фоткою волосатих людей і підписом – «Гіппізи роблять собі татуїровки». Слово «гіппізи» було якесь кострубате, а влада, через той журнал, пробувала мене переконати, що ці люди погані, але отримала зворотній ефект. Ну, бо на тому фото були вільні люди і я це бачив.
Так – я вже знав про хіппі. В мене тоді був кент – Олег Длінний і ми з ним, починаючи десь з травня, втирали в голову якусь есисерну хєрню (назву не пам’ятаю) – нібито «лосьон для роста волос». А в вересні нас знову стригли. Як стригли? Примусово. Есисер – то була хєрня примусова…
Як то так? Та ось так – на кухні керосиновий «прімус», а життєвий стайл нав’язаний через комуністичний примус..
А потім приходила весна і в хід знову йшли різноманітні лайфхаки – волосся густо змазувалося бріоліном (то така жирна хрєнь для укладки волосся – схожа на вазелін), потім зачісувалось вгору-назад і за вуха. На шиї фіксувалося бинтом – ніби горло простудив… Навіщо? Можна було до канікул відростити пару халявних сантиметрів.
А ще ми з Длінним зустрічалися з двома дівчинками. Якщо коротко їх описати то вийде знову як в анекдоті:
– Здравствуйтє. Двойной віскі со льдом, пожалуйста.
– Дєвочка – это школьная столовая!..
– Ой, ізвінітє, задумалась… Компот, пожалуйста..
Мене з Длінним постійно стригли, а їм – не менш постійно, нагадували, що їхні шкільні плаття не по-есисерному занадто короткі.
Тобто дівчинки були – і правильні, і веселі. Навіть жаль, що розгубилися потім кожен на своїх дорогах.

Влітку ми собі облюбували старий закинутий цвинтар, що був на місці теперішньої Володимира Великого. Самої вулиці тоді ще не було, а цвинтар простягався від стіни психіатричної лікарні і аж до невеличкого озерця, котре мало назву «Колхозка». Його залишки ще є  поруч з сучасною церквою Володимира і Ольги.
Цікаво більш детально про ту локацію? Замість Володимира Великого використовували, мощену бруківкою, вузеньку тиху вуличку, що проходила між стіною психіатричної лікарні і стіною кладовища. Стара її назва Закладова – від слова заклад (лікарня). Так ми її й називали. Совкову назву не пам’ятаю. Проте пам’ятаю частину села Липники, на місці котрого зараз і є та Володимира Великого. Насправді цвинтарів біля психлікарні було два – величезний з одного боку і маленький з іншого. На тому іншому хоронили жидів і людей, котрі закінчили життя самогубством. Чи були вони алкоголіками і чи писали вірші? Не знаю – може були й такі. Я те друге кладовище не застав, бо на його місці тоді вже зробили «домостроітєльний комбінат», котрий клєпав панельні блоки з яких складали – «мікрорайон Південний». Де саме був той цвинтар? Від стіни психлікарні до залізничної колії. З того боку колії починалося те, що зараз є залишками, так званих Алтайських озер. Чому залишки? Бо були втричі більші – з пісочним пляжем і прозорою водою. Чому зараз це дві брудні помийні «водойми»? Бо майбутній «мер», разом зі своїми «екологинями» таки вивчив ті «стіхі про советскій паспорт».
В першій п’ятиповерхівці зі сторони вулиці Боткіна/Куровця на перетині з Закладовою було поштове відділення номер 53. Зараз на місці тої пошти якийсь, постійно закритий, генделик. Навпроти входу в пошту проходив цегляний паркан кладовища і стояла церква. Встановлений біля ТЦ “Океан” пам’ятний хрест – нібито на її місці, встановлено не там. Що зараз на місці церкви? В’їбали якусь висотку. Чому так написав? Процитував, як кажуть про свої витвори, так звані, забудівники. Так – між будівельниками і забудівниками є дуже велика різниця. Така, як між будівлею університету, наприклад і «жк Весьола Франція». Хочеш сказати, що тобі подобаються назабудовані ними споруди? Скажи. А я спитаюся – чому фоткаєшся на фоні оперного театру, а не на фоні того «жк»?
Звідки знаю про ту церкву? А моя мама була на той час начальником тої пошти. Чи могла б дослужитися до начальника «Укрпошти» і отримувати один мільйон зарплати? Ні. Вона не вступила до секти ортодокс-комуністів.
Тобто, я вирізав на парті ножиком чергову електрогітару і прийшов до мами зі школи на обід. Сиджу на сходах – чую рев і бачу – їде два танки. Церкву валили в мене на очах. Її пробували собою перекрити декілька людей, але їх відразу упакували, чомусь в міліцейський «бобік», кагебісти в цивільному. За пів години від церкви залишились руїни. Знайшов там і залишив собі на пам’ять спарений мідний дзвіночок і якийсь лист на старовинному папері гарним каліграфічним почерком.
Десь відразу по тому почали будувати вулицю, котру назвали артема, а зараз вона Володимира Великого. Розказувала мені мама, котра знайома з дружиною архітектора проекту того району. Щоб не проходити крізь цвинтар, чувак намалював вулицю в обхід. За це його закрили до цюпи. За – намагання витратити кошти народу «нєцєлєсообразно». Уяви – що б вони зараз зробили з командою сучасних ґєй-«урбаністів» з мерії. Мабуть би розстріляли прям в кабінетах. Ну, а може б навіть поставили казани з киплячою смолою коло ратуші і варили з них  які галицькі штруделі.
Ще про Липники? Не задовгий буде ліричний відступ? Ну, як скажеш. Я застав лише три хати з того села. В одній, котра стояла на місці сучасного магазину «рошен», жив один з маминих поштарів – Бодя Чалик. Був дуже схожий на цигана. Жив там з мамою – теж дуже схожою на циганку – висока з чорним волоссям. Всі рази, що її бачив – була в такому  барвисто-яскравому халаті. Друга хата стояла на місці сучасного «універмагу «Львів». Там жив якийсь старий чувак. Теж – дуже високий, сивий і весь час в чорному. Чорні чоботи, чорні штани, біла сорочка, чорна камізелька і чорний капелюх насунутий на брови. Він ходив в себе в дворі і дивився, як все привичне навколо, змінюється на очах. Двір в нього був великий і гарна біла хата. Мені було дуже шкода його – було видно, що він розуміє, що скоро того всього не буде.  А я щодня ходив попри його двір до школи і розумів все більше і більше, що комунізм, то страшна біда. Ось так і ставали хіппі – це, якщо згадуючи назву першого видання цієї книжки. Для розуміння на той час я вчився в другому класі.
В кутку двору того чувака росла височенна груша. Мабуть з добрих вісім поверхів висотою. Я таких – ні до неї, ні після не бачив. Одного разу йду до школи, бачу коло груші переминаються пару посполитих, два мусора і збоку стоїть міліцейський мотоцикл з коляскою. Піднімаю очі і бачу з дерева звисають чиїсь ноги. Високо – так приблизно виглядало поверх на четвертий. Ні то був не той чувак. На гілці дерева висів на, покритому чорним поліхлорвінілом, дроті якийсь посполитий – в коричневих штанах, в якійсь, як у всіх сорочці і в якихось, як у всіх, черевиках. Мусора міркували – як ото його знімати, бо високо висить…
Третя хата? Була там, де зараз «Макді». Біля неї завертав в подвіря школи, як йшов на озеро. Озеро, вірніше два озера, були там, де зараз Горіховий гай. Чому горіховий не знаю – ростуть там в основному прикольні буки і немає жодного горіха. Хто так назвав? Та ті ж комсомольці – ну ті, що апологети стіхов про совєтскій паспорт і зрізають в місті здорові дерева.
На тому озері я вперше зустрів те, що називають смерть. Того літа я був з татом на Дністрі, тоді ще теж прозорім. Там я навчився непогано пірнати. А плавати – ні. Там була така тиха заводь в яку я й пірнав з каменя. Але глибина її була мені по груди і плисти не було потреби.  То були канікули між другим і третім класом. Приходжу я на озеро. А їх тоді було два. Одне мілке – його вже немає, а друге – навпаки дуже глибоке. Вода була джерельна і абсолютно прозора в обидвох. В кутку глибокого озера, на обриві під деревами сидить компанія з гітарами. Дивлюсь – Бодя Чалик, ще знайомі пацани і пару дівчат. Вони всі перейшли в десятий – тобто між нами вікова прірва. Береги озера були високі і стрімко обривисті. Ті хто міг і вмів з них пірнали – це я теж бачив. Але потім. А тоді про глибину озера я не знав. Яка вона була? Не знаю. Пошукай десь – яка приблизно глибина озера, якщо воно на глині, вода абсолютно прозора, але дна не видно. Я тоді такий мудрий не був. А ще там в кутку озера, якраз під компанією тих старшокласників, був такий дерев’яний місток. З нього теж пірнали. Я дочекався поки якийсь чувак, що – як мені здалося, стоїть по груди в воді вийде на берег. Підійшов до нього – прикинув. Виходило, що мені має бути по шию. Залажу на той місток і красіво влітаю в воду. А далі розумію що дна нема.
Колись їхав поїздом Сімферополь – Київ і зі мною в купе їхала якась бабуся з внуком. Пацану було років п’ять. Питаю:
– На морі був?
– Так.
– Сподобалось?
– Спочатку так.
– А потім?
– Стою по пояс в воді і тут мене ззаду хвилею – як не накриє. Я думав, шо то вже всьо і кричав на ціле море…
Я не кричав на ціле озеро, але в якийсь час відчув, шо то вже всьо. Останні думки? Що вода холодна і смачна, але її забагато. Потім Бодя Чалик стрибнув в воду і витягнув мене на берег. Пацани кажуть:
– Ми думали, що ти на приколі. Ну, бо не може людина, яка так пірнає не вміти плавати. Подякуй Олі – то вона переконала, шо ти тонеш, а не вийобуєшся…
Дякую, Олю. І Бодька Чалик – теж дякую. Якщо ви десь є і прочитаєте це – дякую.

Все – вертаємся на цвинтар. На той час, я вже сам був старшокласником. І ми з Длінним і двома дівчинками облюбували собі той цвинтар. Він весь був зарослий густим терном. Найсвіжіше поховання, котре ми там знайшли, було датоване 1906м роком. На цвинтарі не було жидівських могил – це, якщо цю книжку прочитають львівські «екскурсоводи». Цвинтар не валили танками – це знову для «екскурсоводів». Його розбирали поступово – могилу за могилою і робили це звичними бульдозерами.  Перезахоронення? Теж ні. Просто зривали бетонні надгробки, вантажили автокраном на вантажівку і кудись вивозили. Потім рили котлован, вбивали палі і будували те, що ти там зараз бачиш. Землю з котлованів згортали в одне місце і там утворилася гірка. Досить висока – ми з неї взимку спускалися на лижах. Щоб закрити тему того кладовища – воно було від теперішнього перехрестя Володимира Великого – Кульпарківська до магазину «Океан». А по ширині – від стіни психлікарні, до церкви Володимира і Ольги. Тобто все, що ти в тому периметрі бачиш – збудоване на цвинтарі. Там я, до речі, мабуть вперше побачив подвійну смерть в метрі від себе. Володимира Великого вже була заасфальтована, але ще не відкрита. Тобто діти там собі щось малювали на асфальті крейдою, але світлофори вже чомусь працювали. Я ще малий з татом йшли на озеро і в метрі від нас два чуваки на спортивному велосипеді вирішили різко загальмувати на червоне світлофора. Навіщо? А я звідки знаю. Той, що гальмував – якогось використав переднє гальмо. Вони з інтервалом в секунду влупилися один за одним головою в асфальт. Відразу посіріли і тато каже – йдем, їм допомога вже не потрібна. Десь за годину вертаємся – на тому місці стоїть «скора» і два тіла так і лежать на тому ж місці, тільки прикриті простирадлами. Видно чекали поки приїде міліція і тому їх не грузили.
І я тебе не буду грузити вже тим мікрорайоном.
Чому ми той цвинтар тоді облюбували? А це була територія Свободи. В терні, котрий ріс всюди, були прорізані тунелі і їх було сотні. Тобто величезний лабіринт. Тобто – у випадку якогось шухеру, якщо ти встигав шмигнути в перший ліпший тунель – знайти тебе було неможливо. При умові, що ти знав – як там і що, звичайно..
Ну все – йдем до школи. О – на тій гірці теж був одного разу смішний прикол. Влітку вона всякий раз заростала високою травою. Одного разу гуляли поруч і хтось з нас заліз на верх. Було нас тоді четверо. Я, Длінний, Боря Басманов і Гена Сумской. Отой хтось,  хто заліз, спускається і каже – на тому схилі в траві голий чувак з бабою. Пойнятно шо тут залізли на верх вже ми всі. Посередині гори, метрів на десять нижче нас – в траві двоє. Він і вона. Обоє голі – одяг валяється де попало. І – двадцятилітровий бутель вина. Він – весь в тюремних наколках. Вона – така фігуриста мурка. Вже ледве розмовляють –  тобто майже готові. Гена каже – саме цікаве ми пропустили і трахатися вони вже не будуть. А от вино в них треба зкомуніздити. Вирішили так і зробити. Розіграли на піковий туз – хто за який етап відповідальний. Длінний казав, що раз він дає свій підвал, то сам участі в тій лотереї не приймає. Але ми його не почули – всі, так всі. Етапів було три. Перший – нечутно забрати бутель з вином і знести з гірки. Другий – віднести від гірки до кущів – десь метрів з сорок, щоб там сховати, поки сходимо по щось, в що той бутель замотати. Ну, бо четверо малолєток з бутлем вина в Длінного попід дім – не виглядало нам аж ніяк. Четвертий етап був найбезпечніший, але й найважчий – замотаний в плед бутель віднести до Длінного в підвал – метрів з чотириста, а може й більше.  А хтось один мав бути фартовий – він не приймав участі в жодному етапі. Фартовим карти зробили Гену, мені дістався перший етап – найлегший з точки зору дистанції, але найнебезпечніший з іншого боку – той в наколках думаю легко б настріляв нам чотирьом відразу. Боря ніс до кущів, а Длінному  випав марафон. Якщо хтось з цих двох зараз це читає, то вино я не віддам – ми його з Длінним за зиму випили. Ну і – пацани роботу зробили – нє?..
Ось якісь такі в нас були тоді розваги.

Взимку ми – я, Длінний і дівчинки ризикнули вперше піти в кабак. Пішли в “Шоколадку” – вона була в підвалі магазину “Світоч”, що на Академічній. Дуже класний був, до речі магазин – на пса було робити з нього «пузату хату»? Назва якась не львівська ні разу… Скорше таке пасувало б десь в Самарє, але ж не в Королівському місті – нє?.. Хоча в цьому місті, як писав поет –  на цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил..
Рагулям темні сили присунули «мера» – небінарно-дирявого комсомольця. Той підтягнув таких же дирявих корефанів – і вони всі разом те місто донищують.  Позрізали в центрі всі дерева і забудовують кожен закуток. Закінчилися площі, почали зносити будинки – від архітектурних ансамблів не залишилось нічого – кожен по своєму «прикрасили» новітні гріші обєрфельди… Ось така пузата хата. Чи, як казали совєтскій інтєліґєнт іван тургєнєв – всьо пашло па піздє. Чи то в них не агорафобія? Ні – це відсутність здоров’я в голові. Хто такі – темні сили? Секта ортодоксальних комуністів.
Отже вставилися ми четверо в “Шоколадку”. Там тоді було по-­модному – грали два модних совєтскіх єврєя і співала совєтская єврєйка. В попередній редакції я писав –  хто саме, а тут не буду. Чому? Бо пішли вони в рф-педерацію..
Прийшли ми з думкою – пустять/не пустять? Пустили. Сіли за столик, закурили – виженуть/не виженуть? Не виганяють. Осміліли – замовили по коктейлю..
Знаєш про коктейль «Ідіот»? Ні? Він дуже простий, ось його інгредієнти – Delamain Pale & Dry X.O. Grande Champagne 25y.o. – 50 мл, Кока-Кола – 150 мл.. Так ось такий коктейль ми не замовляли. Тому, що його там не було і не могло бути. Чому не було? Бо в совку не бувало Кока-Коли..))
Тобто ми замовили те, що було, і знову – виженуть/не виженуть? Принесли і не вигнали. Ну все – ми тепер богема..))

Coffee break:

той лікар таки переконав Юлю,
що флюорографія робиться саме на телефон..

Наша «класний керівник» (не знаю, чи таке ще є) викладала алгебру. Мабуть алгебри їй було замало, то вона вирішила поборотися за есисерну мораль. Сміх в тому, що вона була років на 5-6 старша за нас. Але не дивлячись на молодий вік… Менше з тим – викликала вона батьків наших girl-friends і розмалювала їм з усіма можливими тангенсами і котангенсами, що їхні дочки ростуть – дві малолєтні шалави і, що вони зв’язалися з двома отпєтимі нєгодяямі, з котрими шляються по підвалах. Хрєн би з тими нєгодяями, але про підвали то був перебор – нам і без підвалів було де зависнути. Проте її бурна уява чомусь малювала саме підвали і перестрашені батьки її почули.
На другий день йду біля школи, а назустріч моя Галя в платті по коліна. Закурили.. Дивимся Длінний суне. А потім Ірка – і теж по коліна плаття. Нє, ну такої наруги ми допустити не могли. Після короткої наради, на завтра назначаєм акцію протесту..))
Урок тої математички перший. Ми увійшли в клас і клас миттєво притих. Галя і Іра в платтях, що – якщо обрізати ще міліметр, то вони стануть швидше широкими поясами, а ми з Длінним в розкльошених джинсах “Super Rifle”, майках з написом USA і хаєром навипуск.
Входить наша «математичка»:
– Доброго дня.
Клас встає, четверо сидять.
– Сідайте.
Всі сідають, четверо встають.
Мертва тиша, лице «математички» стає в кольорі, як укохана нею алая заря, а ми четверо проходимо рядами між партами. Маршевим кроком і з піонерським салютом. Прям – як почесний караул коло мавзолєю лєніна. Обходимо її стіл і тупо валимо на вихід. Нам навздогін – невпевнено-розгублене – ей, а ви це куди? Я повертаю голову і голосним шепотом в повній тиші кажу – а ми це в кіно і захлопую за собою двері класу..
Можливо зараз це виглядає наївно, але то була есисерна школа…
На наступний день мене викликає до себе завуч по вихованню – висока струнка комуняка на прізвище Дюк. Впевнена в собі і силі комуністичної партії, вона  собі придумала власні методи впливу на виховання.  В якийсь момент, розказавши про подвиги піонерів-панфіловців, роза залкінд львівського розливу повертала масивний перстень червоним бруліком всередину і лупила малолітніх посполитих по морді в своє повне задоволення. І я про це знав…
Заходжу в кабінет. Мені з порога, без розповідей про юних піонерів, що з лопатами йшли на танки, видається фраза:
– Я знаю, что зачінщік ты. Я тєбя сгною.
При цьому повертає на пальці перстень. Я, дивлячись максимально невинним поглядом в очі, дістаю з вузької кишені (пам’ятаєш про «штани «кльош» – на цю «співбесіду» я прийшов, зрозуміло, саме в таких) сірникову коробку і, не відводячи погляду, демонстративно затискаю її в кулаці. Це все без слів. До завучки доходить, що зараз в неї є грандіозний шанс висісти на сраку і задерти ноги прямо у власному кабінеті… І, що мабуть не просто так я оцінив відстань до її підборіддя..
В мене заднім планом думка – Городок.. спецшкола… Може в натурі таки її висадити на підлогу..
Насправді я б її не бив – жінка, хоча й есисерська. Але й в себе попасти теж би не дав ні разу.
І раптом бачу…. цікавість в її очах.. Я тоді був мачо ще не досвідчений і вперше побачив тягу сильних жінок до чоловічої домінації.. Тому зацікавлення тривало всього пару секунд і потім знов коротке – охриплим голосом:
– Завтра с родітєлямі. Свободєн…
Виходжу у двір, сідаю на лавці шкільного стадіону, закурюю. Трохи тіпає і колотить. Підходить Павлік – серйозний пацан зі старших. Розповідаю про співбесіду – він рже. Думаю в школу вже сьогодні не вертатися. До того ж Павлік пропонує на «по рубль дві» сходити. Мені шістнадцять, йому двадцять п’ять і він з братом близнюком  тримають район. В таких випадках не відмовляються. А ще – я добре розумію скільки школярів зараз бачать з вікон класів де я і з ким..
Як фарт, то ложкою і Павлік видає:
– Зайді к Пашє Фарцовщіку, пусть тєбє запішєт новый “Nazareth”, там пєсня прікольная – “Telegram“. Думаю, ти заценішь.  Скажешь, что я сказал.
Паша – це місцевий фарцовщик і переписати з вініла в нього коштує два рублі. Якість запису обалдєнна, але через те і черга така ж обалдєнна. Але – якщо сказав Пєтрапавловєц, то це і на халяву, і в той же день. Слово Павліка на районі закон..
Сходили взяли «бомбу». Сіли на тому ж стадіоні. Теплий травневий ранок. Могла вийти задушевна бесіда. Але поруч над нами ліхтарний стовп, а на ньому репродуктор. А з репродуктора – ні не “Telegram“, з репродуктора – «любовь, комсомол і вєсна»… Павлік каже:
– Ма́лий, а попадьошь в нєго кірпічом?..
Попав.. з першого разу попав. Погнувся репродуктор… погнувся і заглох. Батьки в школу завтра не підуть – мене сьогодні з неї виключили..
***

Coffee break..
Буквально днями знайомий авторитетний пацан питає:
– А, що – виходить, що хіппі тоді з блатними дружили?
– Ну, як дружили… Дружили люди з приблизно однаковим рівнем інтелекту, а вже хто яку дорогу собі вибрав – то якось мало нас хвилювало. Можливо тебе здивує, але – вираз “забити стрілку” пішов саме від хіппі. Можливо здивує ще більше, але – означати ім’я містом походження тіпа – Гарік Ріжскій, чи Валєра Магаданскій – теж саме хіппі почали.
Зараз модним стало слово хіпстер. Так називали себе й ми. Тільки хіпстер – це не бородатий чувак у вузьких помаранчевих, або червоних штанцях, а людина для якої свобода це ціль життя. А мудрі люди кажуть, що бородатий чувак, котрий відпускає бороду, щоб бути схожим на лісоруба і тим сподобатись іншим чувакам, котрі відпускають бороду, щоб бути схожими на лісорубів – то це не хіпстери, це, швидше за все банальні пєдєрасти…
***

Шкіл я поміняв немало, розповідати про них немає сенсу. Хочеш знати, що то таке есисерська школа, просто ввімкни “Pink Floyd” – “The Wall”..
Хіба, що.. Ще один прикольний шкільний випадок:
Десь за місяць до останнього дзвінка в клас вставляється комсорг школи. Такий весь, як йому здається, красівий і прилизаний есисерний мажор. Він впевнений – і в собі, і в своєму майбутньому. Йому вже пообіцяли місце інструктора в райкомі комсомолу. І все в нього добре, але ось старші товариші знайшли в його роботі, як вони сказали ­– пройоб. Не всі в довіреній йому школі члени комсомолу і це треба терміново виправити. Бо їм писати атчьот в райком кпсс, а воно буде виглядати не так, як би хотілося…
На цілий клас не в комсомолі, крім мене з Длінним, був ще один тихий хлопчина – прізвище не пам’ятаю. Він не був чисто з релігійних міркувань, а ми двоє – “понти поколотіть”.. Мажорний комсомолець кладе перед кожним з нас на парту листок-заяву про вступ до влксму, а сам стає коло вікна і імітуючи якого пуделя кастро, чи може кім ир сена якого  – робить вигляд, що дивиться задумчіво в блакитну даль…
Вся ця ахінєя відбувається на уроці літератури. Вчителька – мила Марія Дем’янівна – була дійсно талановитим педагогом. Я любив її уроки. Добра, розумна і профі. Зовсім не схожа на типового радянського вчителя –
– Дєті, а куда мы попадём, єслі будєм сверліть Зємлю насквозь?
– В дурдом, Марья Ивановна!..
Тобто Марія Дем’янівна  чекає поки воно забереться, клас радий, що зривається урок, а ми сидимо над заявами.
Заяви написали – і Длінний, і той пацанчик. Длінний потім сказав – а шо? В армії все одно ж заставлять… Тобто, типове – акакаяразніца.
Той прилизаний підходить до мене – анкета порожня.. Піднімає в німому запитанні брови. А я тільки цього і чекаю. Тоді ще не знали слова троллінг, але тролити дехто вмів не гірше, ніж зараз. Дивлюсь з неприхованою насмішкою, а сам кажу:
– Розумієте, це дуже важливий крок в житті молодого страїтеля камунізма і мені вкрай необхідно порадитись з моїми батьками і батьками моєї дружини…
Марія Дем’янівна аж ахнула:
– Миколо, ви одружений??? 
– Ще ні, але все до того йде, бо однокласниця вагітна, а я ж порядочний молодой чєловек….
Вона, на відміну від початкуючого вождя, в мій стьоб не в’їхала і видихнула фразою – Боже, діти бавляться дітьми…
А той бовдур глянув на мене, забрав листок і мовчки вийшов з класу.
Нє – ну він був, по своєму, прокачаний. Його виховувала бабушка з бекграундом роботи в ГПУ. Вона йому навіть казку в дитинстві прочитала:
– Лєтіт это, значіт, Змєй Горіновіч по нєбу і крічіт нєістово…
– Бабушка, а як это – нєістово?..
– Это… ну, це ­– эге-гей, ёб твая мать…

Ще одна зустріч з ним відбулася в штабі ДНД навпроти Опери, але про це нижче… а зараз:
Галицька народна пісня:
А Місько той був комсомольцем,
Він кинувся з шуфльов на човк.
А човк той сі трапив желізний
І бідного Міська затовк…
Приспів:
Стоїть на узліссю могилка маленька –
То всьо наробила война…
/для малтілінгвістів. Човк – танк, шуфля – велика совкова лопата/..

Останній дзвінок і фініта. Передостання «обязаловка» перед совком пройдена. Залишилась остання – армія, але хто б про неї думав на початку червня – тим більше, що таки не постригли і хаєр вийнятий з-під бинта вже реально закриває вуха..

«По рубль дві»? «Вино» плодово-ягідне». Ну, вино – це так з великою натяжкою. Коштувало – рубль і дві копійки.
«ГПУ» – спецслужба в есисер. Одна з попередніх назв «КГБ».
«ДНД» – добровільна народна дружина. Комсомольський «оперотряд»

PS :
Тут запостив два перших розділи книги. Більше, поки що, не буду. Не тому, що жаба, а тому, що це займає досить часу.
Якщо тобі зайшло і ти б хотів, щоб ця версія книги вийшла “в папері” – зайди на цьому сайті в розділ A-STORE, а там в FRIDGE MAGNETS. Купи собі магнітик – будь який.Не встидайся – вони дуже не прості. Коли магнітиків куплять на суму достатню для випуску – відразу й вийде паперова версія.
Там ще є магнітики з назвою “Кц..” – вони до книжки не матимуть відношення. Гроші від “Кц..” підуть на бродячих котів. Чому так? Бо вони справжні..
Можеш теж купити, якшошо – ці магнітики теж, ну ні разу не прості..

Гарного тобі дня..