Рекомендовано DPA:

Domini Canes

Принцеса і пума..

Звичайно ж не обійшлося без короля і королеви. Король був старий, але конкретний. Він носив шестизарядні револьвери, шпори і верещав таким страшним голосом, що гримучі змії прерії, миттєво ховались по своїх сховках під кактусами. Ще до коронації його звали Бенні Шепіт, але коли у нього з‘явилося п’ятдесят тисяч акрів землі і стільки худоби, що він вже не міг її порахувати, його стали звати – О’Доннелл, “Король Великої Рогатої Худоби.”

Королева була мексиканкою з Ларедо. З неї вийшла незла, слухняна дружина. А ще їй вдалось переконати Бена розмовляти дещо тихіше. Тихіше настільки, щоб перестала тріскати посуда в будинку.
Коли Бен став королем, королева сиділа в галереї ранчо Еспіноза і плела килимки з очерету. А коли багатство стало настільки нездоланним і гнітючим, що фургоном з Сан Антоніо привезли м’які оббиті крісла і стіл, вона схилила свою темноволосу голову і розділила долю Данаї.

Щоб уникнути порушення закону про неповагу до їх величностей, вас було представлено спершу королю і королеві. Хоча вони мають посереднє відношення до історії, яку можна було б назвати “Хроніки Принцеси. Вчасна реакція, або лев невдаха”..

Принцесою була Джозефа О’Доннелл, донька короля. Від матері вона успадкувала теплоту природи та смугляву напівтропічну вроду. Від Бена О’Доннелла отримала набір відваги, зухвалості, здорового глузду та вміння керувати людьми. Така комбінація її якостей, вартувала того, щоб це побачити. Скачучи галопом, Джозефа могла всадити пять куль з шести, в розкручену на кінці мотузки бляшанку з-під помідорів. А могла годинами гратися з білим кошеням, одягаючи його, на всі манери, в різноманітні плаття. Нехтуючи олівцем, вона могла порахувати в думці, скільки принесе продаж тисячі п’ятсот сорока п’яти дволіток, по вісім з половиною доларів за штуку.
Ранчо Еспіноза – це сорок миль завдовжки та тридцять миль завширшки, переважно арендованої землі. Джозефа, на своєму коні, розвідала кожну милю. Всі задіяні в бізнесі ковбої знали її в лице і всі були її вірними васалами.

Ріплі Гівенс, що був за старшого однієї з ковбойських груп Еспінози, побачивши її одного разу, вирішив створити шлюбний альянс з королівською родиною. Надто самовпевнено? Ні. В ті дні, на берегах Нуесесу, людина була людиною. І, врешті-решт, титул короля не передбачав наявності королівської крові. Часто це означало лише те, що власник титулу носить корону лише тому, що досяг вражаючих навичок в мистецтві викрадання худоби..

Одного разу Ріплі Гівенс під’ їхав до Ранчо Двох В’язів, щоб дізнатись про зниклих одноліток. З поверненням він спізнився і сонце вже сідало, коли він дістався до Переправи Білого Коня. Звідти до його табору було ще шістнадцять миль. До Ранчо Еспіноза – дванадцять. Гівенс втомився. Він вирішив заночувати біля Переправи.

Русло річки в цьому місці утворило гарний затон. Берег річки густо заріс великими деревами та невисокими кущами. За п’ятдесят ярдів від затону, росла кучерява месхітова трава – вечеря для коня і ліжко для себе. Гівенс прив’язав коня і розстелив, щоб просушити, повстяні підкладки сідла. Далі сів, спершись спиною до дерева і дістав сигарету..
Раптово, звідкись з гущавини вздовж річки, пролунало і розбилося на друзки, страшне, грізне ревіння. Прив’язаний кінь затанцював на кінці своєї мотузки та налякано зафиркав.
Гівенс затягнувся сигаретою, притягнув до себе пояс, що лежав на траві і, про всяк випадок, провернув барабан револьвера.
В затоні гучно сплеснула велика щука. Маленький коричневий кролик перестрибнув через кущ трави і присів, ворушачи вусами та насмішкувато розглядаючи Гівенса. Кінь продовжив скубти траву.

То не найгірша ідея – бути передбачливо обережним, коли мексиканський лев на заході сонця, демонструє вам своє сопрано понад річкою. Його пісня може означати те, що молодих телят та жирних ягнят є не зовсім достатньо, і що у нього з’явилося думка – а чому б не познайомитися з вами.

В траві лежала, покинута якимось подорожнім, бляшанка від фруктових консервів. Гівенс угледів її з задоволенням. В кишені його пальто, прив’язаного до сідла, було трохи меленої кави. Чорна кава і сигарети! А чого більше може бажати ковбой?

Через дві хвилини Гівенс вже мав маленький яскравий вогонь. Взявши бляшанку, він пішов до затону. Не доходячи п’ятнадцять ярдів до його краю, побачив в кущах, зліва від себе, коня під дамським сідлом. Кінь неспішно стриг траву. А біля самої води вставала з колін Джозефа О’Доннелл. Напившись води, вона саме струшувала пісок з долонь. На десять ярдів правіше неї, Гівенс побачив мексиканського лева. Той присів наполовину прихований гілками саквісти. Голодний погляд його, бурштинового кольору очей, був зосередженим; за шість футів від очей, виднівся кінчик хвоста, що витягнувся прямо, як у пойнтера. Лев рогойдувався на задніх лапах, як це роблять всі котячі перед стрибком.

Гівенс зробив те, що міг. Його шестизарядний лежав в траві за тридцять п’ять ярдів. Він з диким криком кинувся між принцесою і левом..

“Галімий кіпіш”, як Гівенс називав це пізніше, вийшов коротким і дещо сумбурним. Влетівши на лінію атаки, він побачив в повітрі смугу диму і почув два глухі постріли. Потім сто фунтів мексиканського лева, гепнувшись йому на голову, розпланували його по землі, як бляшанку. Він згадував як закричав: “ей, так не буває!”, а потім виповзав з-під лева, з ротом набитим травою і брудом. А також з великою ґулею на потилиці, в тому місці, яким лупнувся об корінь водяного в’яза. Лев лежав нерухомо. Підозрюючи якусь чергову підступність, Гівенс, піднявши кулак в сторону лева, закричав: “я розвалю тебе знову на двадцять..” а тоді прийшов в себе.

Джозефа стояла на стежці, спокійно перезаряджаючи свій срібний, тридцять восьмого калібру, револьвер. Це не був складний постріл. Голова пуми була не складнішою мішенню, ніж банка з-під томатів, розкручена на кінці мотузки. Провокуюче-насмішлива посмішка, світилась в її темних очах.
Потенційний лицар порятунку, відчув, як вогонь фіаско запалює його душу. То був шанс. Шанс, про який він мріяв. Але все відбулося під знаком Момуса, а не Купідона. Сатири в лісі, без сумніву, трималися за боки, заходячись веселим сміхом. Це було як водевіль під назвою “Сеньйор Гівенс та його кумедне єдиноборство з чучелом пуми.”

Це ви, містере Гівенс?” – сказала Джозефа своїм навмисне неквапливим контральто. “Ви мало не зіпсували мені постріл своїм криком. Ви не вдарились головою, коли падали?”
Та ні. Це було зовсім не боляче”. Він неквапливо нахилився і витягнув з-під пуми свій найкращий Стетсон. Капелюх був зім’ятий та спаскуджений так, ніби його спеціально готували для ефекту в комедії. Потім, ставши на коліна, він ніжно погладив жорстоку мертву голову з роззявленою пащею.
Бідний старий Білл!” – промовив він сумно.
Що таке?” – запитала Джозефа різко.
Ви, звичайно не знали, міс Джозефа,” – сказав Гівенс, з виглядом, де великодушність бере верх над горем. “Ніхто не зможе звинувачувати вас. Я намагався його врятувати, але не встиг повідомити вам вчасно..”
Врятувати кого?”
Та ось, Білла.. Я шукав його цілий день. Знаєте, він два роки був нашим табірним улюбленцем. Бідний старий, він навіть кролика б не скривдив. Хлопці будуть в розпачі, коли дізнаються.. Але ж ви не могли знати про це. Ви не знали, що він просто намагався погратися з вами. ”

Чорні очі Джозефи невпинно свердлили його. Ріплі Гівенс успішно пройшов це випробування. Він стояв і куйовдив собі волосся. В його очах був жаль розмішаний на ніжному докорі. Його риси обличчя покрила безумовна скорбота. Джозефа завагалася.

А що тут робила ваша домашня тварина?..” – запитала вона, використовуючи останній аргумент – “..біля Переправи Білого Коня немає табору..”
Вчора старий шахрай втік від нас,” – без зволікання відповів Гівенс. “Дивно, що койоти не налякали його до смерті. Розумієте, минулого тижня наш конюх Джім Вебстер привів до табору цуценя тер’єра. Цуцик зробив життя Білла нестерпним – він весь час переслідував його, годинами гриз його за задні лапи. Коли всі лягали спати, Білл залазив під ковдру до когось з хопців, ховаючись від щеняти. Напевне він був доведений до відчаю, а то б нізащо не втік. Він завжди боявся покидати табір.”

Джозефа подивилася на тіло хижої тварини. Гівенс ніжно погладив величезну лапу, яка могла б одним ударом вбити однорічне теля. Темно-оливкове обличчя дівчини спалахнуло. Можливо то було ознакою сорому, що відчуває мисливець, підстреливши негідну здобич? ЇЇ погляд став м’якшим, а опущені вії відігнали насмішливий вираз.

Мені дуже шкода,” – сказала вона, – “але він був такий великий і стрибнув так високо що..”
Бідний старий Білл був голодний“, – перебив її Гівенс, вступаючись за покійника. “Ми, в таборі, завжди змушували його стрибати перед вечерею. Щоб отримати шматок м’яса, він лягав на землю і вивертався. Коли він побачив вас то подумав, що може отримати якусь їжу.”

Зненацька очі Джозефи широко розкрилися.
Я ж могла вас застрелити!” – вигукнула вона. “Ви кинулися якраз між нами, Ви ризикували своїм життям, щоб врятувати свого домашнього улюбленця! Це було добре, містере Гівенс. Мені подобаються чоловіки, які є добрими до тварин.”

Тепер у її погляді було навіть захоплення. Врешті-решт, з руїн занепаду, виростав герой. Вигляд обличчя Гівенса, забезпечив би йому високе становище в Товаристві по запобіганню жорстокого поводження з тваринами.
Я завжди любив їх“, – сказав він – “коней, собак, мексиканських левів, корів, алігаторів..”
Я ненавиджу алігаторів“, миттєво заперечила Джозефа; “повзучі, брудні тварюки!”
Я сказав алігаторів?” – перепитав Гівенс. “Я мав на увазі антилоп, звичайно.”

Совість Джозефи підштовхнула її піти ще далі. Вона з виглядом каяття протягнула руку. На її очах заблистіли сльози.
Будь ласка, пробачте мені, містере Гівенс. Адже я лише дівчина, ви знаєте.. і, спочатку я злякалася. Мені дуже, дуже шкода, що я застрелила Білла. Ви не знаєте, як мені соромно. Я нічого цього не зробила би, якби я знала. ”

Гівенс взяв запропоновану руку. Він тримав її поки шляхетність його душі дозволила йому подолати горе за втратою Білла. Нарешті стало зрозуміло, що він пробачив їй.
Будь-ласка, не говоріть про це більше, місс Джозефа. Того, як виглядав Білл, було цілком достатньо, щоб налякати будь-яку молоду леді. Я поясню це хлопцям.”
Ви справді впевнений, що не ненавидите мене? ” Джозефа імпульсивно наблизилась до нього. ЇЇ очі дивились лагідно, дуже лагідно, з милим співчуттям. “Я знанавиділа б будь-кого, хто б убив моє кошеня. А як сміливо і доброзичливо, ризикуючи бути застреленим, ви кинулися намагаючись врятувати його. Як небагато людей зробили б це!..”

Поразка перетворилась на перемогу! Водевіль обернувся на драму! Браво, Ріплі Гівенс!

Наступали сутінки. Звичайно ж місс Джозефі не можна було їхати на ранчо одній. Гівенс, незважаючи на докірливі погляди коня, осідлав його і поїхав з нею. Вони скакали поруч по м’якій траві – принцеса і чоловік, що любить тварин. Запахи прерії огортали їх.
Десь на пагорбі прокричали койоти. Нічого страшного. І все таки..
Джозефа під’їхала ближче. ЇЇ рука, здавалося, щось шукалє, Гівенс прикрив її своєю. Коні йшли поруч. Руки трималися одна за одну і власниця однієї з них пояснила:
Я ніколи раніше не лякалася, але просто подумайте! Як страшно було б зустріти справжнього дикого лева! Бідолашний Білл! Я дуже рада, що ви зі мною..”

О’Доннелл сидів у галереї ранчо.
Привіт, Ріп!” закричав він – “То ти?”
Він приїхав зі мною,” сказала Джозефа. “Я заблудилася і було вже пізно.
О, ну то я тобі завис“, – прогримів король худоби. “Ночуй тут, якщо хочеш, а в табір поїдеш завтра..”
Але Гівенс не захотів. Він вирішив їхати до табору. На світанку треба було відправити стадо биків. Він побажав всім доброї ночі і пришпорив коня.

Годиною пізніше, коли згасли вогні, Джозефа, вже у нічному одязі, підійшла до своїх дверей і крикнула королю через викладену цеглою галерею:
Тату, пам’ятаєш того мексиканського лева, якого прозвали Карнавухий диявол? Того, що задер старого Гонсалеса, пастуха овець містера Мартіна, а ще з півсотні телят на ранчо Саладо?” Так ось, я застрелила його сьогодні після обіду, біля Переправи Білого Коня. Він стрибнув, а я всадила йому дві кулі з мого тридцяти восьми каліберного. Я впізнала його через ліве вухо, яке старий Гонсалес відрізав йому своїм мачете. Тату, ти й сам би не зробив кращого пострілу..”

Ти ж моя Сепаратюга” – прогриміло з темноти королівської опочивальні..

Для промо агенції DANA.
© Переклад Майк Новосад