У квітні сімдесят восьмого,
я лежав на підлозі в одному з гуртожитків Львова,
майже непритомний від випитого
і вісімнадцятилітній.
Наді мною щось відбувалося, мої старші
друзяки приймали гостей, пили чай
з вином, варнякали про мистецтво.
Мою голову крутило в центрифузі.
Здається, то було нещасливе кохання
і проблеми з курсовою в тому числі.

Крізь туман в очах
я побачив патлаті обриси Дема і провалився
у ще глибшу безодню: неможливо!
Delirium tremens: Дем у моїй кімнаті!

Я вже не знаю, добре це чи погано,
але у вісімнадцять років ми все ще потребуємо
культів, ікон, чи швидше ідолів.
Дем був художником альтернативи.
Дем був гіповий, сюровий, джинсовий,
асоціальний, універсальний.
Менти в’язали його замалим не щодня.
Його картинки купували західні сноби.
Як усі фанатики, я готовий був мити
його подірявлені стопи.
Він був святий мого культу, you know what I mean.

У жовтні дві тисячі другого
(нічого ж собі, чверть віку як вітром здуло!)
його не пустили на мій вечір.
Кажуть, він був майже непритомний
від випитого і не надавався.
Тим більше, для такого альтернативного зібрання.
Усе, що лишилося того разу від нього –
якась така літографія
завбільшки з поштову марку, для мене.
Я навіть не знаю, що з нею робити.
Якось дивно вішати поштову марку на стіну.

Але я не про те –
я про вічне розминання.
Стільки обличзасмоктало у недосяжні відстійники!
Вони вже навіть не кричать звідти,
вже навіть не кричать.
І стільки всього не сталося, що більше
й не станеться.
А з іншого боку –
який роман ми удвох написали, самі
не відаючи! Яка нев***енна епічність
на цілих чверть віку! Дем! Ти чуєш?!
Дем!

Це я до тебе кричу зі свого відстійника..